Українськi легенди i перекази про представникiв дикої природи
А. Кучинська

Доволi багато легенд є про вовка, оскiльки вовк, поза своїм прямим значенням, вiдiграє ще й важливу роль у зооморфiчному зображеннi демона. В Ушицькому повiтi записано такий варiант. Вовкiв, собак, лисиць, диких кiз, кабанiв, зайцiв та iнших звiрiв чорт зробив з глини. Коли все це було готове, прийшов Бог поглянути на чортову працю. Чорт цькував Бога. Та анi вовки, анi собаки не зрушили з мiсця. А по наказу Бога вони в ту ж хвилину кинулися за чортом. Загалом кажучи, на Українi є вiрування, що вовки їдять чортiв. Вовками вiдає святий Юрiй. Йому приписується влада над вовками, без сумнiву, тому, що на нього, так само, як на святого пророка Iллю та архiстратига Михаїла, перенесено риси язичницького бога-громовика, а вовк є зооморфiчним образом демона. I таке зображення святого Георгiя властиве не лише руському народовi, а й багатьом iншим.
У руському духовному великому вiршi Єгорiй Хоробрий зустрiчає саме вовкiв i заповiдає їм їсти лише «велене, вiд святого Єгорiя благословенне» (дозволене, вказане); «що у вовка в зубах, то Єгорiй дав», — говорить руське народне прислiв’я. В ролi годувальникiв вовкiв в українських i взагалi руських легендах, поряд зi святим Георгiєм, виводиться також Спаситель i святий Микола. Святого Георгiя легенди подають у таких випадках на бiлому конi, або старим, навколо якого вовкiв — сила-силенна; вовки — його хорти; вiн — вовчий пастир. Iснує оригiнальне повiр’я, мовби вовчиця приводить дiтей всього лиш раз на своєму вiку, й до того ж стiльки, скiльки того року буває тижнiв Рiздвяної м’ясницi разом з масницею.

Українськi легенди про походження ведмедя варiюють на рiзнi способи вiрування про нього. У деяких народiв та народностей є навiть i понинi особливий культ ведмедя, який мав величезне значення в давнi часи. Ведмiдь був для первiсного дикуна найгрiзнiшим з усiх звiрiв, яких лише зустрiчав вiн у лiсi. Вражав ще вiн тим, що мiг ставати на заднi лапи, нагадуючи собою людину, i особливо тим, що пiдошви його заднiх лап дуже схожi на пiдошви людини. Звiдси був уже один лише крок до визнання ведмедя перевертнем людини. За однiєю з легенд ведмедi давно було звичайними людьми. Жили вони в лiсi й нiкого до себе не приймали, нi з ким не хотiли знатися. Ось зайшов якось туди один чернець. Усе село обходив — просився, аби пустили в хату. Але нiхто йому не вiдчинив дверей. Тодi чернець прокляв тих людей. Вони й зробилися ведмедями. Кожну людину за легендами ведмедi вважають за кривдника i, зустрiвшись з нею в лiсi, не випускають живою за те, що людина зробила ведмедя перевертнем Ще за однiєю легендою раз якось прийшов в одну хату збирач на церкву, а господар, щоб налякати його, сховався на покуттi, за образами. За це Господь обернув його на ведмедя. Через те ведмiдь i рветься завжди на покуття, коли його приведуть в хату. Ось чому людинi нiколи не можна насмiхатися з ведмедя, бо не вiдомо, хто вiн такий.

Одним з найшанованiших на Українi птахiв є ластiвка. Це — Божа пташка. Благословив її Господь за те, що коли «жиди» розпинали Христа, ластiвки крали в них цвяшки (Проскурiвський повiт).

Невеличка пташка посмiтюха користується на Українi пошаною, але чому невiдомо.

Iнша маленька пташка — волове око, або волове очко (коров’ячий жовтушник) також користується на Українi не меншою пошаною. Це пояснюється зворушливою легендою про його походження. Маленька пташка ця виникла з дитинчати, яке дуже любило свого рiдного батька. Перетворення люблячих дiтей на птахiв може бути пояснене тим, що за сивої давнини символом дитячої любовi був саме птах, як про це свiдчать рiзнi давнi й середньовiчнi «фiзiологи».

Щодо дятла також є переказ наче вiн був ранiше людиною, а потiм Бог так дав, що вiн перекинувся на птаха. А втiм, є й iнший переказ, нiби дятел виник iз землi, а що iз землi, то вiд Самого Бога. Iснують цiкавi легенди про походження солов’я, зозулi, лелеки. До лелеки на Українi ставляться майже як до священного птаха. Таке ставлення до лелеки, яке багато в чому нагадує ставлення до ластiвки, пояснюється, з одного боку, тим, що вiн знищує рiзних гадiв, а з другого — i лелека, й ластiвка є радiсними вiсниками наближення весни.

Орла на Українi знають безпосередньо. Тут найчастiше зустрiчаються орли-горланi й орли-карлики, якi живляться здебiльшого мишами, жабами й змiями, але охоче пожирають i дрiбних птахiв. За легендами орли пiшли з царiв, через що зображення орлiв карбувались на царських печатках. Про один з рiзновидiв орлиної родини — грифа розповiдають, начебто це — превеличезний птах, який може своїми крилами затулити свiтло сонця й лiтати без спочинку сорок дiб.

Отже, рослини та тварини, як представники дикої природи, починаючи з давнiх часiв цiкавили людину своєю поведiнкою, на основi чого й iснує безлiч легенд та переказiв про них. I пошану до дикої природи, та навiть i страх перед нею, необхiдно пiдтримувати i в теперiшнiй цивiлiзований час з метою збереження її представникiв вiд знищення.